Таємниця дружби

Перед тим як читати, подумайте, кого ми можемо назвати справжнім другом і чому?

Хоча Сірко і Мурчик жили в одному селі й на одній вулиці, бачилися щодня, проте знайомитися і ставати друзями не хотіли. Вони добре знали про неприязнь один до одного, якою ще жили їхні батьки, діди, прадіди. Тож і самі з малих літ вирішили залишатися ворогами. Коли мимоволі зустрічалися, то холодно дивилися один на одного, показували свої зуби, шипіли, а потім розбігалися.

Так тривало впродовж багатьох років, аж поки обоє не постаріли. Й коли це сталося, першим за наказом свого господаря пішов з обійстя Сірко, а за тиждень Мурчик від свого почув: «Ти мені більше не потрібний».
Зустрілися Сірко та Мурчик на лісовій галявині. Сірко лежав і дивився, як літають і сідають на квіти метелики і бджоли, пливуть небом хмарки. Спочатку Мурчик боявся підходити до Сірка, однак переборовши страх, усе-таки підійшов.
Сірко хоч і не любив Мурчика, побачивши його сміливість, погодився вислухати. А Мурчик тільки сівши поруч, одразу замуркотів.
– Оце все, що хочеш мені сказати? – поцікавився Сірко.
–  Все! – відповів Мурчик і притулився до нього.
Отак і сиділи разом, слухали спів птахів, вдихали аромати літа. Старі образи минулого виявилися недоречними та непотрібними, аби згадувати їх і перераховувати. Сіркові і Мурчику хотілося забути все, що було поміж ними протягом довгих років.
Вони не залишали один одного ні на хвилину, постійно й усюди знаходилися разом. Коли Мурчик опинявся у небезпеці, його рятував Сірко, а коли Сірко – Мурчик. Отак і жили.

Інколи проходячи неподалік села, біля обійсть господарів із якими жили, їм дуже хотілося повернутися до них знову, почути від них, як це було раніше, слова сповнені любові, лагідності. Проте…

Ні Сірко, ні Мурчик не ображалися на них, бо розуміли: вони їм більше не потрібні.

–  Якби нам із тобою Мурчику, – якось сказав, замріявшись Сірко, – можна було врятувати їх від небезпеки, чи, хоча б допомогти. Вони неодмінно дозволили б нам повернутися.

Дні збігали, але надія на повернення з холодною й дощовою осінню зникала щодня. Переселившись ближче до села, вночі ховалися в щілині стовбура старого дуба, наносивши в його середину сухого опалого листя. Вдень, знову поверталися до шляху, який пролягав через село.
Якось в один із похмурів днів, Мурчик із Сірком помітили, як із полів і лісу на обійстя селян почали забігати миші. Великі та малі, вони поспішали заховатися в їхніх будинках, погребах, хлівах. А заховавшись, знищували все, що нажили люди за літо та осінь. Тоді почули як їхні колишні господарі з односельцями згадали про них, почали шкодувати, що прогнали зі своїх обійсть, а згодом і забули.
–       Прийшов і наш час, Сірко. Наша з тобою мрія нарешті може здійснитися, – мовив Мурчик.

Вони не стали очікувати поки їх почнуть розшукати, перепрошувати, прохати захистити від гризунів. Вже наступного дня, нагадавши про себе своїми голосами, спочатку побігли на обійстя де колись мешкав Мурчик, а потім Сірко.

До пізнього вечора з допомогою селян, вигнали мишей із села. Було дуже важко, але результат витрачених сил і виконаної роботи не забарився. Вся громада зібралася близько ночі у центрі села, аби прохати Мурчика та Сірка залишитися й жити з ними.
–       Що ж, – погодилися вони, – ми згодні. Адже, якби не дружба, що поєднала нас, хто знає, чи були би разом, допомогли би вам і…
–       І ми хочемо бути вам друзями. Адже ви хоч і звірі, а ми – люди, головним її стимулом є взаємодопомога. А ще – чесність, відданість, надія, що тебе ніколи не забудуть.